Божественна Літургія:

Прохальна єктенія. Поцілунок миру

 Після завершення Великого входу диякон, отримавши благословення священика, виходить на амвон і виголошує єктенію, що зветься прохальною. Вона наче продовжує наші попередні благання, тому й починається закликом про сповнення моління, тобто доповнення початого і досконалого його завершення. Ми молимося за принесені Дари і за всіх нас, щоб ми змогли, від усякого зла визволені, принести Богові достойну жертву. Також ми просимо у Господа всього, щоб нам потрібно насамперед для нашого спасіння: святості на щодень, ангела-хоронителя, прощення гріхів, всього корисного для нас і світу, праведного життя і доброї смерті. Під час усіх цих прохань священик мовить молитву, щоб Господь вислухав наші молитви і прийняв нашу жертву, щоб на неї і через неї на всіх нас зійшов Божий Дух. 

Після єктенії наступає особлива мить, що є, так би мовити, «церкво-творчою», тобто вкотре виразно творить з окремих вірних одну велику Божу родину – Церкву. Священик звертається до всіх зі словами миру, а диякон закликає розлюбити один одного. Без миру не можемо приносити жертви Господу, а без любові ніхто не може зватися Христовим учнем: «Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій» (Мт. 5, 23- 24); «По тому всі знатимуть, що ви Мої учні, коли матимете любов один до одного» (Ів. 13, 35).

Осягнення Божого миру і Його любові та ділення ними взаємно – одні з найважливіших умов для того, щоб ми могли бути учасниками Тайної Вечері. За юдейським звичаєм, господар на трапезі вітав своїх гостей поцілунком. Тому й священик найперше обмінюється цілуванням із Господом, прикладаючись до Чесних Дарів і висловлюючи Йому слова своєї любові: «Возлюблю Тебе, Господи, кріпосте моя; Господь – твердиня моя і захист мій» (Пс. 17, 2-3). Після цілування Дарів усі служителі цілують один одного, мовлячи «Христос посеред нас» - «І є, і буде», вказуючи цим, що тільки через любов Бог може діяти в нас.

У ранній Церкві усі присутні в цей час обмінювалися поцілунком миру: всі виявляли взаємну любов, наче члени однієї великої родини (кожен обмінювався поцілунком зі своїм ближнім). На жаль, зараз оце мирянське цілування миру не відбувається: ми перестали бути щирими один до одного і почуваємось відокремленими навіть у спільному ділі – Літургії. Втім, є спільноти, де цей поцілунок відновлюють. Тепер, стоячи на богослужінні, ми можемо якщо не відкрито, то хоча б у серці привітати і поцілувати усіх: друзів і ворогів, рідних і близьких, знайомих і незнайомих. Ні для кого з них не має бракувати нашої любові, інакше Христа між нами не буде[1].

Відповідальний за рубрику: о. д-р Мирослав Думич