Богослужіння Таїнства Подружжя. Символізм чинів заручин і вінчання: спільна чаша наречених  

          Важливу роль у християнізації народних весільних обрядів відігравав зв'язок вінчання з Євхаристією. Давньохристиянські письменники, хоч і повністю визнавали юридичну силу цивільного шлюбу, стверджували, однак, що саме Євхаристія надає подружжю його специфічно християнського змісту. Так Тертуліан (ІІ ст.) у творі «До своєї жінки» пише, що шлюб, скріплений Церквою, підтверджений жертвоприношенням (Євхаристією), закріплюють благословенням і вписують на небесах ангели. Новоженці стають членами Тіла Христового саме через Євхаристію.

          Однак визначити чіткий обрядовий зв'язок Таїнства Подружжя та Євхаристії досить важко, оскільки ранні письмові згадки не дають достатньої інформації, а також вказівки та молитви різняться у різних манускриптах та евхологіонах. Із виголосу «Передосвячене святеє святим», який є у більшості ранніх чинів, можна зробити висновок, що Літургія відбувалася не повністю або її звершували безпосередньо перед вінчанням.

          Поряд із євхаристійною чашею є згадки про ще одну чашу зі звичайним, неєвхаристійним вином. У деяких давніх рукописах вказано, що після причастя молоді пили з іншої чаші, а потім молодий розбивав її. Значення чаші із Святими Дарами зрозуміле, однак значення другої чаші не має чіткого трактування. Можливо, витоки цієї  традиції є у дохристиянському святкуванні шлюбу і в звичаї спільної чаші, яка відкривала весільний бенкет. Також можливо, що на виникнення цього обряду вплинула юдейська практика семи благословень над весільною чашею. Можливо, колись молитву спільної чаші читали вдома під час бенкету. Коли обряд вінчання повністю перенесли до храму, у ньому залишилась низка елементів домашнього свята.

          Взагалі в історії можна побачити потрійну традицію спільної чаші:

• молодим підносили тільки євхаристій ну чашу, поєднану із молитвою спільного келиха (про це згадують нечисленні рукописи);
• були обидві чаші (про що свідчать більшість давніх рукописів);
• тільки неєвхаристійна чаша (найпізніші рукописи і сучасна практика).

          Остання практика виникла дуже пізно (XV – XVI ст.) і пов’язана, очевидно, зі зниженням частоти причащання, причиною чого стали різко посилені вимоги до причасників, а також всезагальна практика нечастого причащання.

          Сучасні чини вінчання втратили народні обряди, пов’язані зі спільною чашею, а подекуди втратили і сам звичай випивати вино зі спільного кубка.

          У деяких Церквах візантійської традиції, однак, цей звичай існує. Після «Отче наш» священик подає нареченим чашу, яка є символом долі людини. В давнину випити чашу до дна означало розділити з людиною її долю.

          У загальному огляді Таїнства Подружжя Української Православної Церкви в Америці один із авторів пише, що важливим літургійним жестом чинопослідування вінчання є обряд спільної чаші, який означає спільний для подружжя досвід життєвої гіркоти і солодкості. Дещо інше трактування обряду знаходимо в Антіохійській Православній Церкві Америки. Спільна чаша, яку подають після причастя, символізує спільне життя молодих і є знаком їхньої участі у спільній відповідальності і долі, а також смаком їхнього спасіння.

          Розділення між молодими спільної чаші під час вінчання у практиці Української Греко-Католицької Церкви зустрічається вкрай рідко, але цю давню практику ми зобов’язані відродити. Так, хоча у молитовнику «Прийдіте, поклонімося» у передмові до чину вінчання і в самому чині згадується про звичай спільної чаші як про традицію УГКЦ, все ж молитви про спільну чашу у самому чині немає. Натомість, у виданому Блаженнішим Любомиром Гузаром требнику вже є й молитва.

          Можна тільки висловити сподівання, що внаслідок подальших літургійних реформ цей стародавній звичай не зникне цілком із літургійної традиції нашої Церкви, але, відповідно до заклику ІІ Ватиканського Собору про відновлення древніх традицій, відновиться як символ подружньої єдності та спільної життєвої дороги подругів.  

Відповідальний за рубрику: о. д-р Мирослав Думич