Сповідь відбувається перед священиком, який є свідком каяття грішника і посередником Божого прощення: «Знай, чадо, що Сам Христос, наш Спаситель, Який знає всі сокровенні тайни людських сердець, є невидимо присутній, приймаючи твою сповідь. Тому не скривай від мене, чи зі стиду чи з боязні, нічого з твоїх прогрішень… Пильнуй, аби, прийшовши до цілителя, ти не пішов незціленим» (Требник, Чин Сповіді, Львів 1761, 91-92). Священик водночас допомагає каяникові пізнати його духовний стан, утверджує його віру в Боже прощення, дає духовні поради, визначає відповідний духовний лік (покуту) і розрішає. Щодо почутого у Сповіді священик зобов’язаний дотримуватися повної таємниці навіть після смерті каяника.

            До святої Сповіді треба приготуватися молитовним іспитом совісті, який полягає в узгодженні власного життя з Божими і Церковними заповідями та Євангельськими блаженствами. Слуга Божий митрополит Андрей навчає: «До доброї святої Сповіді треба, може, й довше приготовлятись. Перед святою Сповіддю треба ревною й покірною молитвою випросити собі дар покаяння, дар сердечних сліз, а, може, й треба постити, бо знаєте, що Ісус Христос сказав: «Той рід не виходить інакше, тільки постом і молитвою». Є гріхи, що їх не можна з душі вигнати без посту, без молитви» (Митрополит Андрей, Пастирське послання до тих, що на Пасху не сповідалися (15 жовтня 1935)). Важливими умовами Сповіді є щире розкаяння, бажання змінити своє життя (скруха за гріхи і рішення виправитися). Молитовник «Прийдіте, поклонімся» (с. 128) наводить п’ять умов, необхідних для того, щоб сповідь була доброю:

1. Іспит совісти
2. Скруха за гріхи
3. Рішення виправитися
4. Сповідування гріхів у чині Сповіді
5. Виконання покути (епітимії), яку визначив сповідник.

            Щире розкаяння – це насамперед усвідомлення себе грішником, що потребує Божого прощення, а кожного свого гріха як відвернення від Бога та відкинення Його любові. Важливою умовою сповіді є також примирення з ближніми: «Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди помирися перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій» (Мт 5, 23-24).

            Приступаючи до Сповіді, каяник приймає від священика благословення на Сповідь, роблячи при цьому на собі знак святого хреста. Відтак щиро ісповідує всі свої гріхи, вчинені від часу останньої Сповіді. Тоді приймає повчання сповідника, накладену покуту (епітимію) й розрішення гріхів. Епітимія – це аскетична вправа в чеснотах, протилежних вчиненим гріхам, метою якої є викорінення навички до гріха та виправлення його наслідків.

            Якщо людина, прийшовши до Сповіді, не бажає покаятися, відмовляється виправити заподіяну гріхом шкоду, то вона стає через це неспроможною прийняти прощення гріхів. Щоб допомогти людині усвідомити її нерозкаяність і спонукати її до правдивого навернення, священик тоді відмовляє їй у розрішенні. Хто в Сповіді приховує гріхи, той залишається незціленим і чинить гріх святотатства. Якщо людина в такому стані приступає до Святого Причастя, то зневажає Господа Бога і чинить великий гріх.

            На думку духовних отців, якщо людина рідко сповідається, то втрачає здатність розрізняти добро і зло, що негативно відбивається на всьому її житті. Часта Сповідь чинить людину духовно здоровою, здатною протистояти спокусам і збільшує її сили в духовній боротьбі. Доброю нагодою для Сповіді є церковні пости, під час яких, за церковним звичаєм, уся сім’я – родина приступає до Таїнства Покаяння (Сповіді).   

 Відповідальний за рубрику:  

о. д-р Мирослав Думич