На сторінках Євангелія ми не раз зустрічалися зі згадкою про те, що Христос відпускав гріхи людям, які каялися. Владу відпускати гріхи Ісус довірив своїм апостолам. А їхні наступники – єпископи та священики – продовжують це служіння, прощаючи гріхи «в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа».

              За часів апостолів Хрещення приймали, зазвичай, дорослі люди, які цілковито навернулися до Христа. Тому первісна Церква передбачала, що відпущення всіх гріхів відбувається передусім у Хрещені. Тяжкі провини після Хрещення траплялися рідко й покута за них була дуже суворою.

            Загалом до IV століття Церква не визнавала можливості багаторазового покаяння. Лише раз на життя охрещена людина могла покаятися у таких тяжких гріхах, як відступництво від віри, ідолопоклонство чи розпуста. Каянник визнавав свої гріхи перед єпископом чи священиком, але не сам, а в присутності всієї церковної спільноти! Після публічної Сповіді людина, яка покаялася, відбувала покуту, накладену на неї. Зазвичай покута була дуже суворою: людина не могла приймати Євхаристії, мусила носити на тілі волосяницю (сорочка, яку шили з грубої тканини, витканої з козячої чи овечої вовни), дотримуватися суворого посту, не могла обіймати громадських посад чи служити у війську). Така покута могла тривати протягом довгих років, а то й усе життя. Церква знову приймала у своє лоно людей, які виконали покуту, у Великий Четвер перед Пасхою.

            У IV – VI століттях поступово зникає практика публічної сповіді. Натомість з’являється можливість приватного таємного визнання гріхів перед священиком. Також до Таїнства Покаяння тепер можна було вдаватися не раз на життя, а частіше.

            Тепер, призначаючи людині, що сповідається, покуту, священик звертався до особливих покутних книг. На їхніх сторінках було визначено, як і за які гріхи потрібно покутувати. Покути могли бути різними: вправляння в чеснотах, протилежних тим гріхам, яких допустилась людина, діла милосердя, виправлення завданої шкоди, читання Святого Письма тощо. Можна було полегшити ці практики або замінити одні іншими (наприклад, день посту можна було замінити милостинею або читанням п’ятдесяти псалмів). Така покута могла тривати від кількох днів до кількох років! І лише здійснивши її, людина отримувала відпущення гріхів і могла приймати Євхаристію.

            Щойно з Х століття поширився звичай відпускати гріхи відразу після Сповіді, перед здійсненням покаянних практик, які дедалі більше скорочувалися.

            А в 1215 році на Латеранському соборі єпископи постановили, що кожен християнин зобов’язаний приступати до Сповіді принаймні раз на рік у часі Великого посту та обов’язково причащатися на Пасху. Як ми знаємо, Церква дотримується цієї постанови й досі.

 Відповідальний за рубрику:  

                                                                                                                          о. д-р Мирослав Думич